Конспекти позакласних заходів

Позакласний захід із світової літератури

«Як Мюнхаузен, Робін Гуд та Дон Кіхот світом мандрували»

МЕТА: розширити кругозір учнів із світової літератури; розвивати їх творчий потенціал; формувати комунікативні та життєві компетентності шляхом залучення до позакласної роботи з предмета. 

Форма проведення: фантастична мандрівка океаном Літератури

(Музика. Виходять ведучі.)

Ведучий 1: Добрий день Вам, добрі люди!

                    Хай вам щастячка прибуде...

                    Стояти збоку нам не личить,

                    А слід в життя активніше втручатися.

                    Нам є що оспівать, і є що возвеличить,

                    І є над чим добряче посміятися...

                    В жовтневе тихе надвечір'я

                    У подорож рушає корабель «Сузір'я».

                    А ви із ним бажаєте?

                    Раз зал сказав: «Бажаємо», -

                    Тоді – розпочинаємо!

(Відкривається завіса. На сцені корабель з трьома літератрними героями)

Ведучий2: Сузір’я те літературне,

                   Благородне та культурне.

                   То славний лицар – Робін Гуд, Мюнхаузен і Дон Кіхот

                   Прямують по морських просторах,

                   Щоб зупинити людське горе.

                   Когось розрадити словами,

                   Комусь подарувати славу,

                   Когось коханням наділити,

                   Когось від кривди захистити.

(Ведучі зникають зі сцени. На передній план виходять герої)

Мюнхаузен: Ну, що ж, панове, до роботи! В нас сьогодні важлива місія: знайти нужденних і їм допомогти.

Робін Гуд: Тихіше! Тут хтось є.

(Герої відходять на задній план. Виходять герої англійської народної казки «Джерело край світу». Інсценізація казки (додаток №1)

Дон Кіхот(захоплено): О, чарівне дівча! Ти так схожа на мою Дульсінею! Прийми цю квітку, благородна дамо!(вручає троянду)

Робін Гуд: Дорога землячко, я щасливий, що тобі не знадобилася наша допомога, і в твоєму житті все налагодилось. Але візьми ось цей паросток тюльпана і посади його у себе під вікном, а у хвилини суму та відчаю вдихай його аромат, і тобі стане легше!

Розмарі: Спасибі вам. (йде зі сцени)

Дон Кіхот: Тож, благородні лицарі! Рушаймо робити подвиги. Вперед!

(Заходять до корабля)                                                                                 

Робін Гуд: Колись давно я чув одну легенду про красуню, що живе на острові Лесбос. Кажуть, вона була дуже нещасною, але талановитою поетесою.

Мюнхаузен: Такою ж нещасною як я, коли витягував себе за волосся з трясовини?

Дон Кіхот: Земля! Прямо по курсу бачу острів.

Робін Гуд: Сподіваюсь, тут є дичина, і я вполюю щось на вечерю.

( Причалюють до берега. Виходять, роззираються навколо. Бачать Сапфо. Дівчина сидить на камені з лірою і читає поезії (додаток №2)

Робін Гуд: Прекрасні твої вірші. Хто ти?

Сапфо: Я – жінка, що ділиться своїм коханням зі світом…

Мюнхаузен: Я щасливий познайомитися з Вами, о премудра поетесо Сапфо, ми чули, що серед ваших богів користується популярністю «яблуко розбрату», але ми Вам  на знак нашого знайомства хочемо вручити «яблуко спокою», яке дасть Вам душевну рівновагу.

Сапфо: Спасибі, добрі лицарі. Це саме те, чого мені не вистачало. Чи можу я чимось віддячити вам?

Робін Гуд: Скажіть, чи є тут дичина, щоб попоїсти?

Дон Кіхот (роздратовано):Тобі аби попоїсти! Сапфо, чи можете Ви для моєї Дульсінеї

сонета написати?

Сапфо: Так. Звісно напишу, прекрасний лицарю!

Мюнхаузен: Пора нам відпливати в далекі мандри  океаном Літератури.

(Заходять до корабеля і відпливають. Сапфо зникає зі сцени)

Дон Кіхот: Пропоную завітати до Німеччини, раптом там теж потрібна комусь допомога.

Робін Гуд: Чому б ні, я ще не був у цій країні!

(Виходять із корабля. Виходить Трубадур і співає пісню (додаток №3).

Дон Кіхот: Чому ти такий сумний, юначе?

Трубадур: Я дуже сумую за своєю коханою...

Дон Кіхот: Душевні страждання мені знайомі... Тому візьми ось цей клубочок. Він приведе тебе до дами твого серця.

Трубадур: Дякую. (Йде зі сцени)

Дон Кіхот: А чи чули ви про відомого британського поета – Роберта Бернса? Він із славної країни з неповторними традиціями – Шотландії!

Мюнхаузен: Тож давайте мершій туди. Потанцюємо з дівчатами-шотландками!

(Виходять. Танець дівчат 2 хв.)

Робін Гуд: Дуже прекрасно ви танцюєте!

Тепер я впевнився, що ваша країна багата не лише літературою, а й танцями. Бувайте здорові.

Дівчата: Бувайте!

(Відпливають)

Мюнхаузен: Острів!!!!! Його немає на карті!

 (Причалюють. Виходить Робінзон Крузо)

Робінзон Крузо: Нарешті! Я вже й не сподівався!

Дон Кіхот: Хто ти?

Робінзон Крузо: Я – Робінзон, самотній дуже.

                             Усім до мене давно байдуже...

                             Живу на острові, в самотині,

                              І мрію глянти в очі людині.

                              Як хочу я повернутись додому,

                              Де все знайоме і всі знайомі.

                              Візьміть з собою мене, добрі люди,

                              А я за це Вам служити буду!

Дон Кіхот: Не треба нам служити. Мершій у корабель! Поїдемо з нами.

(Заходять до корабля)

Робін Гуд: А наостанок я вас запрошую до себе на Батьківщину, у Англію. Славетний театр Шекспіра.

(Сцена з трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» додаток № 4)

Дон Кіхот: Ми допомогли багатьом людям. Давайте ж і цим двом закоханим подаруємо щастя.

Мюнхаузен: У мене є чарівна вода, якщо її розбризкати на місці розбрату, то пожнеш урожай злагоди і миру.

(Підходить до Ромео і Джульєтти).

Візьміть цей скромний подарунок від палкого прихильника Вашого таланту.

Ромео: Дякуємо! Ми навіть не сподівалися, на те, що колись зможемо бути щасливими.

(йдуть зі сцени)

Робін Гуд: Ну, що ж, дорогі друзі! Наша подорож завершилася, але спогади про неї залишаться назавжди. Пригадаймо місця, де ми побували.

Рефлексія:

 Вікторина для глядачів (10 хв.)

Додаток № 1

В добрi старi часи – а вони й справдi були добрими, хоча то були не мої часи, i не твої, та й нiчиї, – жила на свiтi дiвчина. Звали її Розмарі. Була вона весела і роботяща. Та все б нiчого, якби не зла мачуха. Отож Розмарі доводилося з ранку до ночi поратися по господарству, натомiсть, щоб примiряти новi наряди, їсти смачнi тiстечка й розважатися з подругами, як це роблять усi дiвчата. То мачуха загадувала мити кам'яну пiдлогу, i Розмарі, повзаючи на колiнах, терла її щiткою. То змушувала прати, i вона, засукавши рукави, цiлий день стояла бiля ночов. Та чим краще працювала дiвчина, тим гiрше ставилася до неї мачуха i все бiльше її ненавидiла. Якщо Розмарі вставала рано, мачуха бурчала, мовляв, їй не дають спокiйно поспати. Коли ж готувала обiд, мачуха казала, що його не можна їсти. Бiдна Розмарi! Цiлими днями вона трудилася, і все було не так, все було погано. А одного дня мачуха надумала й зовсiм позбутися її. Пiдкликала падчерку i каже: – Вiзьми решето i ступай до джерела, що край свiту. Набери у решето води, та дивись, принеси його повним ущерть, а нi, то нарiкай на себе! Мачуха гадала, що Розмарі нiзащо не знайде джерело край свiту. А якщо i знайде, то хiба ж донесе воду в решетi? I дiвчина вирушила в дорогу. Кожного стрiчного запитувала вона, де знайти джерело край свiту. Але нiхто не знав. Нарештi зустрiла стареньку згорблену бабусю з сучкуватою палицею в руках. Та щось шукала в дорожнiй пилюцi. – Що ви загубили? – запитала її Розмарі. – Два пенси. – Я вам допоможу, – запропонувала Розмарі й заходилася шукати монетки. А оскiльки очi у неї були молодi й зiркi, то вона одразу знайшла їх. – Дякую тобi, моя дитино, – мовила бабуся. – Сама я нiколи їх не знайшла б! А куди ти йдеш? I нащо тобi це решето? – Я шукаю джерело край свiту, – вiдповiла Розмарі. – Та, мабуть, такого й немає. Мачуха наказала менi принести повне решето води з джерела, що край свiту. А не принесу – вона мене зi свiту зживе. – Я знаю це джерело, – мовила стара, – i покажу тобi дорогу. I вона розповiла дiвчинi, як знайти джерело край свiту. Та подякувала i швиденько побiгла далi. А ось i джерело. Нагнулася Розмарі, зачерпнула решетом холодної води. Та тiльки-но пiдняла його, а вода вся і вибiгла. Пробувала набирати ще i ще, але щоразу вода витiкала. Стомилася дiвчина i заплакала. Раптом iз-пiд лопуха вистрибнула велика зелена жаба, сiла навпроти Розмарі й запитала: – Що сталося, люба? – Ой, бiдна я бiдна! – вiдповiла на те Розмарі. – Мачуха велiла менi принести решето води з джерела край свiту, а я не можу цього зробити! – Що ж, – сказала жаба, – обiцяй виконувати всi мої прохання упродовж усього дня i ночi – i я навчу тебе, як набрати в решето води. Розмарi погодилась, i жаба навчила:

Виклади мохом, додай трохи глини, Та й вiднесеш так води до хатини.

А потiм скiк-скок i плюхнулась прямо у джерело на краю свiту. Розмарi вiдшукала моху, вистелила ним дно решета, зверху обмастила глиною та й зачерпнула води. Цього разу вода вже не витiкала. Розмарi хотiла було йти додому, але тут жаба вистромила голову з води i проквакала: – Так пам'ятай, що обiцяла! – Пам'ятаю, – вiдповiла Розмарi. А сама подумала: "Що вже такого поганого може зробити менi якась жаба". Нарештi повернулася вона додому з решетом, повним води з джерела на краю свiту. Як побачила її мачуха, мало не луснула вiд злостi, та нi слова не сказала. Того ж вечора Розмарi почула тихий стукiт у дверi – тук-тук-тук – i чийсь голос:

Вiдчини швидше дверi, не бiйся бiди, Пригадай джерело, що край свiту. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг, з джерела, що край свiту.

– Що це означає? – закричала мачуха. Довелося Розмарi розповiсти їй усе. – Дiвчина має виконувати свої обiцянки! – сказала мачуха. – Iди-но i вiдчини дверi! Вона зрадiла, що падчерцi доведеться коритися мерзеннiй жабi. Розмарi вiдчинила дверi й побачила на порозi жабу. Скiк-скок – жаба скочила до дiвчини й попросила:

Пiднiми на колiна, не бiйся бiди, Посмiхнися до мене привiтно. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг, з джерела, що край свiту.

Розмарi не хотiлося брати на колiна жабу, та мачуха наказала: – Зараз же вiзьми її, зухвале дiвчисько! Дiвчина має виконувати свої обiцянки! Довелося Розмарi взяти жабу на колiна. А та посидiла-посидiла й каже:

I за стiл посади, не бiйся бiди, Пригадай джерело, що край свiту. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг, з джерела, що край свiту.

Це прохання жаби Розмарi виконала охоче – принесла хлiба, кухоль молока. Та наїлась i мовила:

Поруч спать поклади, i не бiйся бiди, Пригадай джерело, що край свiту. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг, з джерела, що край свiту.

– Нi за що! – вигукнула Розмарi. – Ти така холодна й слизька! Менi бридко навiть до рук тебе брати! Та знову втрутилася мачуха: – Виконуй, що обiцяла, дорогенька! Дiвчина має тримати своє слово! Роби, що тобi велять, а нi, то забирайся звiдси геть разом зi своєю жабою! Розмарi поклала жабу в лiжко, але якнайдалi вiд себе. А зранку жаба їй i каже:

Ти сокиру вiзьми i не бiйся бiди, Вiдрубай менi голову спритно. Пам'ятаєш, як решетом воду несла Через луг, з джерела, що край свiту.

Спочатку Розмарi не хотiла виконувати цього наказу жаби – адже вона пам'ятала, як та допомогла їй бiля джерела край свiту. Проте жаба наполягала, i тодi Розмарi взяла сокиру й вiдрубала їй голову. I раптом – о диво! – перед нею постав юнак. Вiн розповiв дiвчинi, як злий ворожбит зачаклував його, i додав: – Зняти чари з мене могла тiльки дiвчина, котра погодилась би виконувати всi мої накази цiлий день i цiлу нiч, а зранку вiдрубала б жабi голову. Ну й здивувалася мачуха, коли замiсть мерзенної жаби побачила вродливого юнака! I не до душi їй було, коли хлопець сказав, що хоче одружитися з її падчеркою. Незабаром вони обвiнчались i покинули мачуху назавжди.

Додаток № 2

З Кріту ти сюди завітай, богине,
В храм святий, де яблунь квітучі віти
Стелють тінь, де з вівтарів ніжний лине
        Ладану подих.
Де вода біжить джерелом холодним
З-під розлогих яблунь, де вкрили густо
Землю всю троянди, а шелест листя
        Сон навіває.
Де весна, прибравши барвистим цвітом
Щедро луг зелений, в священній тиші,
Ледве трав торкаючись, благодатним
        Леготом дише.
Там вінок надівши з весняних квітів,
Ніжний цвіт до нектару кинь і щедро
Нам наповнюй келихи, о Кіпрідо,
        Золотосяйні.

Додаток № 3

Сонця промені ласкаві

Знов зникли у пітьмі,

І виросли між нами

Стіни непорозумінь.

Ла-ла-ла-а-а-а-а-а-а.

Ніч мине, прийде світанок радісний.

Знаю, щастя нас з тобою жде.

Ніч мине, мине пора ненависна,

Сонце зійде, сонце зійде.

Співати пташки перестали,

Світ вкрила пелена...

В час смутку і печалі

Знов голос мій луна:

Ла-ла-ла-а-а-а-а-а-а.

Ніч мине, прийде світанок радісний.

Знаю, щастя нас з тобою жде.

Ніч мине, мине пора ненависна,

Сонце зійде, сонце зійде.

Сонце зійде, сонце зійде.

Сонце зійде, сонце зійде.

(Переклад  Л. Г. Казновська)

Додаток № 4

ROMEO
It is my lady, O, it is my love! O, that she knew she were! She speaks yet she says nothing: what of that? Her eye discourses; I will answer it. I am too bold, this is not to me she speaks: Two of the fairest stars in all the heaven, Having some business, do entreat her eyes To twinkle in their spheres till they return. O, that I were a glove upon that hand, That I might touch that cheek!
JULIET
Ay me!
ROMEO
She speaks: O, speak again, bright angel!
JULIET
O Romeo, Romeo! wherefore are you Romeo? Deny your father and refuse your name; Or, if you will not, be but sworn my love, And I'll no longer be a Capulet.
ROMEO
[Aside] Shall I hear more, or shall I speak at this?
JULIET
This name is just my enemy; be just yourself but not a Montague. What's Montague? it is nor hand, nor foot, Nor arm, nor face, nor any other part Belonging to a man. O, be some other name! What's in a name? that which we call a rose By any other name would smell as sweet; So Romeo would doff your name, And for that name which is no part of thee Take all myself.
ROMEO
I take thee at your word: Call me but love, and I'll be new baptized; Henceforth I never will be Romeo.
JULIET
What man are you that thus bescreen'd in night So stumblest on my counsel?
ROMEO
By a name I know not how to tell thee who I am: My name, dear saint, is hateful to myself, Because it is an enemy to you; Had I it written, I would tear the word.
JULIET
My ears have not yet drunk a hundred words Of that tongue's utterance, yet I know the sound: Are you not Romeo and a Montague?
ROMEO
Neither, fair saint, if either thee dislike.
JULIET
How came you hither, tell me, and wherefore? The orchard walls are high and hard to climb, And the place death, considering who you are, If any of my kinsmen find you here.
ROMEO
With love's light wings did I over-perch these walls; For stony limits cannot hold love out, And what love can do that dares love attempt; Therefore thy kinsmen are no let to me.
JULIET
If they do see you, they will murder you.
ROMEO
I have night's cloak to hide me from their sight; And but you love me, let them find me here: My life were better ended by their hate, Than death prorogued, wanting of your love.

JULIET
Do you love me? I know you’ll say 'Yes' And I will take your word: yet if you swear'st, you might prove false; Then say, Jove laughs. O gentle Romeo, If you do love, pronounce it faithfully: Or if you think I am too quickly won, I'll frown and be perverse an say thee nay, So thou wilt woo; but else, not for the world. In truth, fair Montague, I am too fond, And therefore you must think my 'havior light: But trust me, gentleman, I'll prove more true Than those that have more cunning to be strange. I should have been more strange, I must confess Which the dark night has so discovered.
ROMEO
Lady, by yonder blessed moon I swear…
JULIET
O, swear not by the moon, the inconstant moon, That monthly changes in her circled orb, Lest that your love prove likewise variable.
ROMEO
What shall I swear by?
JULIET
Do not swear at all; Or, if thou wilt, swear by thy gracious self, Which is the god of my idolatry, And I'll believe thee.
ROMEO
If my heart's dear love, but, O swear.O, Juliet
JULIET
Sweet, good night! This bud of love, by summer's ripening breath, May prove a beauteous flower when next we meet. Good night, good night! I ish you sweet and rest Come to your heart as that within my breast!
ROMEO
O, will you leave me so unsatisfied?
JULIET
What satisfaction do you want to-night?
ROMEO
The exchange of your love's faithful vow for mine.
JULIET
I gave you mine before you didst request it: And yet I would it were to give again.

The End